В американських лісах молоді українці будують криївки, читають Багряного і вдосконалюють спілкування рідною мовою — так для частини діаспори починається повернення до себе. Покоління, яке виросло поза Україною сьогодні формує нову роль українців за кордоном: не лише зберігати культуру, а ставати голосом України в політиці, медіа й громадах, конкуруючи з асиміляцією і водночас інтегруючи активнсті у світові тренди. Для когось це шлях через організації, для когось — через професію чи публічну позицію, але завжди — через свідомий вибір, який потрібно підтверджувати щодня.
Про нове покоління української діаспори говоримо з Юрієм Кимйотиком — лауреатом “30 до 30” Світового Конгресу Українців, журналістом і громадським діячем із Клівленда, США.
Громадянин США із українським серцем
Мабуть було дуже дивно для батьків: за тиждень до повномасштабного вторгнення їх діти в одностроях Української повстансьої армії, з псевдонімами замість імен та читають присягу українському народові, — згадує Юрій Кимйотик, як організатор реконструкції історичних подій.
20-річний Юрій народився і виріс у Клівленді, штат Огайо, втім добре знає історію свого українського коріння, що тягнеться з Перемишля. Його дідуся й бабусю під час Другої світової війни німці вивезли на примусові роботи (як остарбайтерів), а потім доля закинула їх за океан. Батько Юрія виріс у лавах Спілки української молоді (СУМ), а мати — кримчанка.
Поштовхом до більш глибокого знайомства із українською культурою та вивчення мови стала нова хвиля імігрантів з України.
У 2014 році приїхала велика кількість людей. Вони почали вести своїх дітей до державницьких молодіжних організацій, до Спілки української молоді, де я був вихований. І так я покращив свою українську мову, пізнав культуру, звик до українців навколо себе. Так само, як і решта моїх ровесників, які виховувалися вже після Революції.
У 2019 році Юрій увійшов до військово-історичного клубу “Булава”. З цього і почалася його активна громадська діяльність. Сам клуб присвячений Армії УНР і Визвольним змаганням.
Військово-історична реконструкція у час ковіду дала нам можливість збиратися, працювати, вчитися. Тоді майже ніхто з нас не міг нормально говорити чи читати українською. Навіть якщо ми ходили до української школи, це була радше культурна навичка. Поза класом мови майже не було. А ми збиралися в лісі, будували криївки, окопи, відтворювали однострої Армії УНР. Хлопцям було по 14–15 років. Ми читали Франка, Шевченка, Багряного. “Тигролови” були однією з наших найулюбленіших книжок.
Згодом із середовища шанувальників історії виросла Українська державницька асоціація та її скаутське крило — Аппалацька Січ.
В українському молодіжному вихованні в Америці були виклики, адже бракувало політичного й історичного досвіду, бракувало скаутського досвіду. Ми брали книжки з бібліотек СУМу і Пласту та виховували одне одного. Організовували тур українськими школами і студентськими середовищами, показували виставу про історичну й ідеологічну важливість Української повстанської армії.
Сьогодні Юрій президент Організації Оборони Чотирьох Свобід України в Клівленді, представник Американського комітету Антибільшовицького блоку народів та Community Liaison в U.S. Committee for Refugees and Immigrants.
Переосмислення
Юрій Кимйотик згадує розповіді про українську діаспору після 1991 року. Тоді Україна стала незалежною — і для багатьох здавалося, що історична місія діаспори виконана. Але дуже швидко стало зрозуміло: сама наявність держави ще не означає, що боротьба завершена.
Після розпаду СРСР була велика слабкість, бо для багатьох мета вже була досягнута. Без Помаранчевої революції, без Революції Гідності, без нової крові й нової сили мова і культура в діаспорі могли просто згаснути. Після 80 років екзилю, навіть у США, де є багато українців, уже бракувало зміцнення.
Юрій бачить як Клівленд став домівкою для багатьох українців, які зберігають давні українські державницькі традииції. І нове українське відродження після 2022 року для нього має історичну тяглість.
Може звучати дивно — українські державники в Огайо. Але так було завжди. Ще з 1920-х років тут існували українські державницькі структури. У Клівленді є похований Аверкій Гончаренко, командант студентського куреня у бою під Крутами, старшина дивізії зброї СС «Галичина». Тут будували суспільство люди з третьої хвилі еміграції. Вони створювали бізнеси, банки, бари, організації. А тепер ми бачимо нове відродження українського бізнесу й українства в США.
П’ята хвиля міграції, на його думку, є особливою. З 2022 по 2024 рік за програмою U4U до США приїхало близько 300 тисяч українців. За даними U.S. Census Bureau, українські іммігранти демонструють вищий рівень освіти, ніж середнє по країні: 56% дорослих мають ступінь бакалавра або вище, тоді як середній показник для США — близько 33%. Вони також швидко інтегруються в економіку: майже половина українців працює у сферах управління, бізнесу, науки та мистецтва, що суттєво перевищує показники серед інших мігрантів. Медіанний дохід домогосподарства становить близько $68,000.
Це найбільш досвідчені люди в історії світу, які виїжджають як біженці. Вони мають науку, мають фах. І вони дуже легко йдуть до асиміляції. Ми кажемо їм: легко бути американцем кожен день. А бути українцем — ти маєш працювати на це, маєш жити цим щодня.
Бути українцем — це постійна праця і вибір
«Я був народжений в однострої. Мій батько тоді був головою осередку Спілки української молоді (СУМ)».
Я взагалі мав бути священником. Змінився контекст у світі з початком вторгнення, як і мій шлях. Але мені дуже близьке це служіння людям, бо я є частиною чогось більшого за себе. Я є частиною великих події в історії та великого українського народу. Легко бути американцем. Бути українцем — це щоденна праця. І, можливо, саме тому це має таку силу. Найважливіше — робити щось. Активне. Живе. Добре.
Три вектори впливу
Юрій Кимйотик говорить про українську діаспору як про систему, яка тримається на трьох базових напрямах.
Перший— культурне виховання через церковні спільноти. Мова та історія є коренем нашої роботи. Українців починають приходити до церкви не тільки через віру, а тому, що хочуть бути посеред українців. Це частина рідного дому: місце, де звучить українська мова, де є українська школа, де підтримують культуру і громаду.
Другий напрям — це інформаційна боротьба. Російський вплив у США працює системно і через різні канали. В Конгресі зараз є багато русофільських сил. Вони працюють через російську православну церкву, через американську православну церкву… висилають священників, людей до столиці, щоб говорити свої наративи. Йдеться не лише про відкриту пропаганду, а про системну роботу з різними аудиторіями. Для правих аудиторій говорять про “занепад Заходу” й “православну Росію”, для лівих — про “українських нацистів” і “американський імперіалізм”.
Українці часто змушені реагувати замість того, щоб формувати власний порядок денний. Кожна хвилина, яку ми витрачаємо лише на реакцію, — це хвилина, забрана від роботи з американською владою, суспільством, нашими союзниками.
Третій визначальний напрям — це молодь.
«Робота з молоддю — це постійний highway. Інституції можна створити і залишити. Але спільнота існує лише тоді, коли кожне покоління залучає наступне».
Юрій наводить приклад Огайо: після початку повномасштабної війни до штату приїхали понад 20 тисяч українців. Але активну участь у громадському житті, за оцінками місцевих організацій, бере лише частина.
Ми загубили тисячі українців. Де вони? Як їх знайти? Як дати їм місце? Молоді українці за кордоном повинні бути успішними в країні проживання, знати мову, розуміти політичну систему, мати професію, будувати зв’язки. Але водночас — не втрачати українського змісту. Це люди, які в потрібний момент можуть сказати: я живу у вашому окрузі, я голосую, я частина цієї країни — і я закликаю ось так підтримати Україну.
Українська діаспора – частина переможної стратегії
Юрій пропонує змінити саму рамку розмови про українців за кордоном, як про тих, хто може повернутися або залишатися включеним у розвиток країни.
Коли держава присутня за кордоном, вона стає в сто разів ближчою до людини. Це сигнал: твоя держава про тебе дбає. Ми як діаспора можемо багато, і ми це робимо — організовуємо, фінансуємо, будуємо середовище. Але без держави ця система не буде повноцінною: потрібна структура, людина, офіс, розуміння, як це правильно організувати. Бо інакше все тримається на ентузіазмі, а це не може бути довгостроковою моделлю.
Клівленд, де проживає понад 16 тисяч українців, є одним із ключових центрів українського життя у США. Але доступ до базових державних сервісів залишається складним.
Формально є почесний консул, але фактично офіс не працює, як у десятках інших міст. Це не питання комфорту, а чи держава взагалі присутня в житті цих людей. Майже половина України вже живе за кордоном. Ми не знаємо, скільки з цих людей повернуться. Наше завдання спільно зробити так, щоб вони могли повернутися. Не просто в країну після війни, а в країну, яку вони можуть відбудовувати. З досвідом, з освітою, з бізнесом, який вони отримали тут. Ми вже маємо досвід. Ми інтегровані в західні системи, ми розуміємо, як працює економіка, як працює управління. І ми можемо це принести в Україну.
«Українці можуть відбудовувати Україну самі — не передаючи це іншим країнам. Але для цього має бути зв’язок. І цей зв’язок має будуватися не тільки знизу, а й з боку держави».
Ми живемо в час, коли Україна існує не тільки на своїй території. Вона існує через людей по всьому світу. І якщо цей зв’язок втратити або послабити — це буде втрата не тільки емоційна, а стратегічна. Тож діаспора не має чекати, поки Україна прийде до неї. Діаспора сама має тягнутися до України.
Історія Юрія Кимйотика — приклад того, як сьогодні формується нове покоління українців у світі: через вибір, через дію, через постійне повернення до себе. Діаспора стає середовищем впливу, відповідальності й співтворення майбутнього. І від того, наскільки взаємним буде зв’язок між українським громадсянським суспільством у світі та державою, залежить роль та суб’єктність України в глобальному діалозі.
